Між свободою духу та «підмурівками» духовності: амбівалентність образу митця у драматичних поемах Лесі Українки

Анотація

Метою дослідження в запропонованій статті є з’ясування особливостей
взаємозв’язку образу митця з філософськими проблемами, які порушує Леся
Українка у своїх драматичних творах. Завдяки методологічному
інструментарію феноменології, герменевтики та семіотики у статті
продемонстровано, як текст Лесі Українки виявляє численні контроверсії, що
виникають при спробах осягнути сутність мистецтва та митця і тим самим
визначають амбівалентність його образу. Письменниця дає змогу зробити
висновок про свободу духу як найвищу цінність для творчої особистості,
однак також порушує питання про те, чи може мистецтво існувати в умовах
поневолення, чи здатне воно прославляти культуру колонізованого народу
чи, навпаки, сприяє розвиткові панівної культури. Прагнення зовнішньої і
внутрішньої свободи складно узгодити з потребою митця в матеріальних
засобах до існування, навіть якщо розмежовувати мистецтво як заробіток і як
сакральне дійство. Леся Українка також порушує проблему прикладного
мистецтва і «чистої краси», мистецтва як служіння Іншому, яке інколи може
супроводжуватися загрозою для свободи думки митця і його ідентичності.
Біблійний код засвідчує, що мистецький потяг до краси не суперечить
релігійним уявленням, а є виявом божественного в людині. Через образ
митця письменниця спонукає замислитися над складним взаємозв’язком тіла
і духу, протистоянням «мрії» та буденної реальності, здатністю узгодити
творче горіння і мир душі та знайти порозуміння з іншими. Розірвані
комунікативні зв’язки зі спільнотою зумовлюють незадоволену потребу
рецепції мистецького твору, а відсутність адресата провокує втрату
натхнення і відчуття самотності. Прагнення митця бути почутим у ширшій
спільноті спонукає його поставити під сумнів доречність існування
мистецтва як «укритого скарбу». Переважно мистецтво сприймається як
імпульс до пробудження пам’яті та голос сучасності, як «підмурівок»
духовності самого митця і його народу. Амбівалентний образ митця у драмах Лесі Українки та багатовимірність філософських проблем, порушених у
відповідному контексті, свідчать про те, що сутність митця і мистецтва була
для авторки не так готовою істиною, як предметом глибинних
інтелектуальних пошуків.