Природа у ліричній інтроспекції І. Франка «Безмежнеє поле в сніжному завою...» (символічні проєкції і паралелі)

Анотація

У статті детально розглянуто поетичну рефлексію «Безмежнеє поле в сніжному завою...»,
кращий зразок інтимної лірики І. Франка, у якому природа постає простором уявної мандрівки
самозаглибленої особистості, що терпить сильні екзистенційні муки. Окреслено жанр
(інтимно-особистісна медитація, пейзажовізія, з інтроспективно-монологічною побудовою та
ознаками народної пісні, романсу); з’ясовано творчу історію, досліджено психобіографічний,
фольклорний і романтично-літературний контексти вірша. Розглянуто художню образність
пейзажної мініатюри. Виокремлено і проаналізовано символічні проєкції образів природи
(поле – кінь – вихор). Наведено паралелі до інших творів І. Франка (як-от «Ночі безмірнії, ночі
безсоннії...», «Сипле, сипле, сипле сніг...», «Душе моя! Душе душі моєї!..»). За внутрішнім
сюжетом ліричної драми «Зів’яле листя» (1896 р.) реконструйовано передісторію героя та
вихідну межову ліричну ситуацію (утрата коханої), що спровокувала рефлексію й «оголення»
почуттів. Проаналізовано поезію «Не раз безсонному здається...» (із автодатуванням 12 грудня
1883 р.), що вважається першою, за життя письменника не друкованою, редакцією цього твору
і перегукується з ним змістом, ідейно-настроєвою палітрою. Обидва тексти кваліфіковано як
ліричні видіння, нічні думи.
Образи природи потрактовано як маркери ментального ландшафту індивіда, словеснообразні еквіваленти станів його екзистенції, еманацію душевного буття, проєкцію позасвідомих
поривань і бажань. У вірші акцентована кордоцентрична чуттєвість героя, лейтмотив серця,
болю.
К