Натуралізм та експресіонізм: точки перетину на рівні стилю (на матеріалі роману «Жерміналь» Еміля Золя)

Анотація

У сучасному літературознавстві проблема взаємодії стилів мало досліджена, зокрема проблема генетичних і типологічних зв’язків між натуралізмом та експресіонізмом – художніми явищами, ґрунтованими на діаметрально протилежних філософсько-естетичних концепціях. Мета дослідження – аналіз натуралістського тексту крізь призму вияву в ньому рис, які стали наріжними в естетиці та поетиці експресіонізму. Матеріал дослідження – роман «Жерміналь» Еміля Золя. Методологія. У процесі реалізації мети як основний використано метод стильового аналізу художнього тексту. Окрім того, застосовано типологічно-порівняльний, генетико- контактний, тематологічний, культурно-історичний, наратологічний літературознавчі методи та методологічний інструментарій теорії лімінальності. Теоретичний базис: теорія французького реалізму та натуралізму, теорія «наукового реалізму» І. Франка, теорія німецького експресіонізму, теорія лімінальності, наукові праці українських літературознавців, присвячені осмисленню літературного стилю як літературознавчої проблеми, реалізму, натуралізму та експресіонізму як художніх явищ.

Результати дослідження. У статті здійснено стильовий аналіз роману «Жерміналь» крізь призму вияву ознак натуралізму та експресіонізму, зроблено висновки про специфіку їхньої взаємодії на поетикально-стильовому рівні, при цьому визначено витоки спорідненості між явищами. У процесі аналізу головним чином звернено увагу на пейзаж (просторові описи) як показовий в аспекті стилю структурний елемент художнього тексту. У контексті увиразнення естетики й поетики експресіонізму актуалізовано творчість німецьких та українських експресіоністів, проаналізовано лірику Еміля Верхарна – бельгійського письменника, художній доробок якого представляє ранній етап розвитку європейського експресіонізму. Зіставлено художні тексти Верхарна та Золя. Звернено увагу на спільні й відмінні риси між реалізмом та натуралізмом.

Висновки. Натуралізм – лімінальне художнє явище, сформоване в просторі переходу від епохи реалізму до доби модернізму: він увінчав позитивістську естетико-поетикальну систему та став підґрунтям для формування й утвердження в модерній парадигмі експресіонізму. Натуралізм та експресіонізм пов’язані генетично й типологічно, оскільки і натуралісти, і експресіоністи обернені до соціуму; перших цікавлять історично детерміновані й локальні суспільні процеси, других – глобальні всесвітні проблеми, універсальні закономірності розвитку людської цивілізації. Світ у рецепції натураліста  та  експресіоніста  –  це  простір  страждань,  смерті,  болю, випробувань, страху, тому у творчості обох багато спільних тем і мотивів (соціальні катаклізми: війна, революція, страйк; інстинкти і потяги, тілесність, граничні фізіологічні та психічні стани тощо), для художнього втілення яких якнайкраще надається саме експресіоністична система образності, зокрема алегорія, градація, контраст, гіпербола тощо. Рівень концептуалізації цих образів у натуралістському та експресіоністському текстах різний. У натуралізмі емоція (відповідно, експресіоністична образність) підпорядкована позитивістській естетиці, у експресіонізмі вона домінує та підпорядковує собі всі можливі поетикальні вкраплення, зокрема натуралістичні. Еміль Золя – митець-натураліст, який відчув і в міру можливості використав силу емоційного письма, увесь потенціал якого згодом розкрили експресіоністи.