Любовні сюжети в літературно-критичній оцінці Івана Франка
DOI:
https://doi.org/10.29038/2304-9383.2025-39.horКлючові слова:
Іван Франко, любовні сюжети, літературна критика, суспільна проблематика, реалізм, соціальний контекст, українська література, зарубіжна літератураАнотація
У статті розглянуто літературно-критичні зауваги Івана Франка щодо любовних сюжетів українських письменників, зокрема Івана Нечуя- Левицького, Тараса Шевченка, Уляни Кравченко, Василя Пачовського, Агатангела Кримського, Володимира Винниченка, а також закордонних авторів, серед яких – Вільям Шекспір, Еміль Золя та Йозеф Махар.
Мета розвідки – розкрити особливості літературно-критичного підходу Івана Франка до любовної тематики в українській і зарубіжній літературах і з’ясувати, за якими саме критеріями він оцінював тексти з любовними сюжетами.
Результати. У художніх творах і літературно-критичних оглядах Франко послідовно дотримувався свого головного принципу – правдивого відтворення дійсности. Тому він гостро критикував як надмірну сентиментальність, так і надто відверту еротичність у зображенні любовних почуттів. Позитивні відгуки отримували лише ті автори, у творах яких любов ставала каталізатором суттєвих змін у житті героя, чи то особистісного, чи то професійного характеру. Окрім літературно-критичних оглядів у статті наведено цитати із листування Франка з молодими поетками Уляною Кравченко та Климентиною Попович, де крім редакторських зауважень щодо віршової вправности авторок, відкривається Франкове розуміння справжнього кохання та причини його неприйняття «плотської» любові.
Підкреслено, що для Франка як критика було важливо, аби художні тексти з любовними інтригами (незалежно від жанру чи стилю) розкривали важливі суспільні проблеми свого часу. Адже саме вони часто ставали причиною важких внутрішніх конфліктів з трагічними наслідками. Тож у виборі героя між особистим щастям та громадським обов’язком – критик зазвичай позитивно оцінював вибір саме на користь останнього.
У висновках акцентовано, що гуманізм, реалізм, психологізм та суспільна спрямованість – це ті головні критерії, за якими Іван Франко оцінював любовні тексти як українських, так і закордонних письменників.
Посилання
Голод, Р. (2005). Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ століття. Івано-Франківськ: Лілея НВ.
Грицак, Я. (2006). Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856– 1886). Київ: Критика.
Гундорова, Т. (2010). «Конкордизм» Володимира Винниченка: трагедія однієї утопії. Хроніка–2000, Вип. 82, 6–25.
Денисюк, І (2005). Невичерпність атома. До 140-річчя Івана Франка. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 т., 4 кн. Львів : ЛНУ ім. І. Франка. Т. 2, 246–253.
Зубрицька, М. (1998). Етичний парадокс дискурсу любові у драматичних творах Володимира Винниченка. Наукові записки НаУКМА. Київ, Т. 4, 69– 74.
Космеда, Т. (2017) Франко і російська література: вплив на світогляд, критика, інтертекстуальні зв’язки, переклад (до 160-річчя від дня народження письменника). Studia Ukrainica Posnaniensia. Poznań : Wydawnictwo naukowe UAM, 2017, Zesz. V, 289–308.
Ласло-Куцюк, М. (1979). Іван Франко і Еміль Золя. Ласло-Куцюк М. Велика традиція: українська класична література в порівняльному висвітленні. Бухарест: Критеріон, 1979, 188–210.
Пшемський, А. (1941). Іван Франко про тенденційну літературу. ZBRUC. URL:https://zbruc.eu/node/49531
Ушкалов, Л. (2016). До питання про «вільну любов» в українській літературі. Ушкалов Л. В. Україна і Європа: нариси з історії літератури та філософії. Харків: Майдан, 230–238.
Франко, І. (1977–1986). Зібрання творів: у 50 т. Київ: Наукова думка.
