ТАРАС ШЕВЧЕНКО В ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ РЕЦЕПЦІЇ ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

Abstract

У статті йдеться про духовні засади, на яких сформувався Є. Сверстюк як особистість і митець. Доведено, що Шевченкове слово в рецепції Євгена Сверстюка постає як чинник світоглядний і далеко не обмежується включенням риторики й пафосу «Кобзаря» в дискурс власних досліджень публіциста. Есеї, літературознавчі статті бунтаря-шістдесятника реципіювали найприкметнішу стильову рису великого Кобзаря - органічну цілісність письма, велику внутрішню сконцентрованість ідеї. Як і в Т. Шевченка, його стиль ґрунтується на антитезі, має яскраву пасіонарну спрямованість, детерміновану високим моральним імперативом та енергією духу. Одним із чільних векторів постає в публіцистиці

Є. Сверстюка також шевченківське розуміння історії як нерозривної естафети поколінь. У стилістику й риторику Сверстюкового наративу органічно включається цитування з «Кобзаря», його безкомпромісність слова, виявлена в гострій метафориці, наповнює фразу бунтаря-шістдесятника особливим сенсом духовної єдності поколінь. У центрі Сверстюкового одкровення, як і в Шевченка, -Людина, з акцентом на її органічній потребі спілкування з Богом.

Шевченків імператив Правди став визначальним і в житті, і у творчості Є. Сверстюка, він умотивовує відтак і певну «агіографічність постаті» шістдесятника - реалізованість у власній долі готовності взяти на рамена хрест за свій народ і бути розіп’ятим режимом. Тому маємо ствердити наявність феномену життєтворення й текстотворення як домінанту двох постатей, та домінанту етичної категорії Правди, що стала ключовою і в долі, і у творчості двох бунтарів.

Ключові слова: рецепція, риторика, пафос, сконцентрованість ідеї, моральний імператив, агіографічність постаті, історіософія, теоцентричність.