З історії розвитку пареміології в Україні: питання походження приповідок у працях Григорія Ількевича та Івана Франка

Анотація

У статті проаналізовано пареміологічні здобутки Григорія Ількевича та Івана Франка. Григорій Ількевич – упорядник збірника «Галицькі приповідки та загадки» й перший науковець-фольклорист, який почав коментувати приповідки. Окрім коротких приміток-пояснень, спрямованих на витлумачення «затемненого» змісту прислів’я, Григорій Ількевич вказував на джерело виникнення фіксованого тексту. У коментарях дослідник найчастіше вказував на зв’язок паремій із жанром казки, зазначав, що саме на основі творів казкового репертуару постали певні прислів’я та приказки. Іван Франко,
зважаючи на досвід свого попередника, вважав проблему генези приповідок чи не найскладнішим завданням пареміології. Саме тому питання стало засадничим пунктом у його корпусі «Галицько-руські народні приповідки». Підхопивши традицію дослідження українських приповідок за джерелом походження, учений особливо зосередився на міжжанрових взаємовпливах. Він відстежував іножанрову основу приповідкових одиниць, позаяк саме ця схема у
загальній парадигмі паремійного текстоутворення залишалася найменш дослідженою. Іван Франко розширив можливості теоретичного вивчення проблеми походження приповідок. У збірнику дослідник використав численні ілюстративні матеріали, щоби репрезентувати ті трансформаційні етапи, через які проходить приповідка. Таким чином можна простежити, як відбувається процес стягнення, редукції з об’ємнішого жанру до лаконічної форми паремії. Як результат, новоутворений ядерний вислів перестає зазнавати формальних змін і набуває ознак паремійного жанру. Іван Франко, враховуючи цінні здобутки Григорія Ількевича, дійшов висновку, що прислів’я – це генетично неоднорідний жанр, його виникнення пов’язане і з безпосередніми вербальними рефлексіями на типові життєві ситуації, і з стягненням об’ємних творів (оповідання, анекдот, легенда, казка та ін.) до лаконічної приповідкової формули.